Мову і життя повернули малювання та кохання: історія айдарівця з Волині

Портрети бойових побратимів і волонтерів, ікони, написані на склі і вишиті бісером, ветерана добровольчого батальйону «Айдар» Руслана Кашаюка знають не лише на Волині.

Його виставка була представлена навіть у стінах Верховної Ради, пише «Вісник».

Робить він це не заради грошей і слави, а якщо і продає якісь свої роботи, то щоб виручені кошти віддати тим, кому вони потрібніші. Його зболена, але просвітлена душа миттєво відгукується на людський біль. І коли дивишся на цього мужнього бороданя, дивуєшся, скільки у ньому світла і доброти, що струменять з кожної його роботи.

З монастиря пішов на війну

До війни лучанин Руслан їздив на заробітки. Через загострене почуття справедливості його життя не завжди складалося рівно. Були періоди відчаю і зневіри. Саме вони на якомусь етапі привели чоловіка у монастир, звідки й почалося його духовне самопізнання. Два роки ніс послух в обителі в Криму. Через деякий час Руслану сказали: «Ти не будеш тут. Не твоє це». Так і сталося. Він повернувся додому, і вчасно, бо в родину прийшла біда, тож була потрібна його чоловіча допомога та підтримка.

– На Майдан теж пішли через своє загострене почуття справедливості?

– Безперечно. Хоч поїхав уже в січні, так обставини сімейні склалися. Але встиг у всіх гарячих точках побувати і свою порцію осколка отримати. Після Майдану повернувся додому 26 лютого. Ще побув би у столиці, якби Юлька на колясці на сцену не випливла, коли над Києвом лунало «Гей, плине кача…» Це мене розірвало геть…

Та вивітритися дух Майдану з нього вже не міг. Руслан вступив у волинську самооборону, їздив на чергування і патрулювання. Мама плакала: «Синку, ти ще не навоювався?» Це вона не тому казала, що вдома щось було не зроблено. Просто бачила, що з її дитиною відбувається. А потім почалася війна. Руслан став з дня на день чекати повістки.

– Бачу, що нічого не буде, тож почав шукати добробати, придивлятися. І тут «Айдар» організувався. Першим туди пішов мій побратим, з яким пройшов весь Майдан, Льоня Курдильчук. Я б теж з ним поїхав, але не знав, як сказати вдома рідним. І коли сестра з племінниками поїхала на відпочинок, я таки зробив офіційно повістку і поставив маму перед фактом: їду на війну. Вона тільки гірко посміхнулася: «Що, вибігав?» «Айдар» уже мав тоді великі втрати, і серед наших волинян теж. Загинув Рустам Хамраєв, з яким був добре знайомий ще до війни. Декого з хлопців і не знав. Але у мене таке відчуття, що знаю їх краще, ніж будь-хто. Бо всі вони у мене тут, у серці. Звідси серія портретів «Айдар» і народилася. Дивуюся, коли мене називають художником, бо ці роботи – не витвір мистецтва, це історія. Боявся, щоб пам’ять про моїх побратимів-айдарівців не зникла…

Завдяки іконам бійці вціліли

– Згадую Хрящувате: ми вже взяли цей населений пункт, і нас «утюжили» з усіх стволів. Наша група з десяти чоловік тримала оборону. І в перший же день у спаленому будинку я знайшов дві ікони: Богоматір Семистрільну, прострілену осколком, і святого Миколая. Я виніс їх і поставив на підвіконня на вулиці. І зі всієї групи тоді під обстрілами у нас не загинув жоден боєць. Тільки командир взводу був поранений, але це сталося в іншому місці. Я бачив очі хлопців, коли вони вилазили з-під обстрілів живі і неушкоджені, адже там просто неможливо було вижити!

22 серпня 2014-го Руслан Кашаюк отримав важку контузію. Вибухова хвиля вдарила його головою об бетон і накрила 120-кілограмовою брилою. Та, підлікувавши контузію, через кілька місяців він знову поїхав на передову. Цього разу довго воювати не довелося, бо травма не забарилася про себе нагадати: головні болі були нестерпними, став втрачати мову, згодом почалися провали в пам’яті. Окремі епізоди не те що стерлися, а мозок їх просто заблокував. Хоча, може, це й на краще.

Дружина – Божий дарунок

Повернули мову і жагу до життя малювання та кохання. Хоча Руслан ніколи раніше не тримав пензля в руках і не любив малювати, бо весь час займався спортом. Ще коли у госпіталі лежав, почав оздоблювати маленькі ікони бісером, якісь орнаменти робив, щоб подарувати волонтерам, аби хоч якось віддячити за їхню невтомну роботу і допомогу. А потім потрапив у руки відомої волинської художниці Тетяни Мялковської та психолога Олени Звєрєвої, які займаються реабілітацією ветеранів АТО.

– Дякую Богу, що послав мені таких людей. Щось розгледіли вони в мені, – каже Руслан Кашаюк. – Майбутня дружина Вікторія взялася опікуватися мною, заявивши: «Я твій особистий волонтер». Вона виходила мене, без неї мене б не було. Це справді Божий дарунок. Пізніше у «Фейс­буку» побачив оголошення про набір у школу іконопису при Українському католицькому університеті. Тепер ще навчаюся в інституті мистецтв у нашому Східноєвропейському університеті.

Сьогодні чоловік робить те, що може. Пише картини й ікони, часом продає їх, аби на виручені гроші допомагати побратимам, їхнім сім’ям, онкохворим діткам. А ще Руслан разом з волинськими капеланами опікується Центром лікування нейротравм при Рівненському госпіталі, де проходять реабілітацію наші військові. І вчить їх неслухняними хворими пальцями тримати пензлик і писати ікони. Бо дуже хоче, щоб і їхні душі змили із себе тягар війни та просвітліли. Як просвітліла його душа…