«Мам, мене визивають у військкомат»: історія 23-річного загиблого Героя з Волині

У 23 загиблий Герой з Волині Олександр Пархомчук хотів стати далекобійником, а став водієм гранатометного взводу. На війні знайшов кохання і за місяць до смерті одружився. Фото з весілля, як і дитину, Сашко, на жаль, побачити не зможе ніколи. У березні цього року ворожим авіаударом його вбило.

Про це йдеться у сюжеті 12 каналу.

Голосові повідомлення від свого Сашка мама Героя Ірина Пархомчук ладна слухати безперервно. Від березня цього року – це єдина можливість почути голос сина. 21 числа він затих назавжди.

«Як то вирвали з тебе якусь, середину витягнули і нема чим заповнити», - зізнається мама Героя.

Відтоді Олександру Пархомчуку назавжди 25 років. Лишилися бабуся, мама, тато, молодший брат, молода дружина і ще ненароджена донечка. За кілька місяців до загибелі Сашко дізнався, що стане татом.

До війни – Сашко працював водієм. Цю професію, каже його мама, хлопець обрав ще змалку. Надто вже хотів бути схожим на батька.

«Чоловік на тракторі, на машині їздить. То він вже змалку сідав на трактор і бррр, бурчав. То ото він з самого малечку так. І ото він так закінчив, пішов в Клевань на шофера і став шофером», - каже Ірина Пархомчук.

Потім була строкова служба, згодом – робота в лісгоспі. Перед повномасштабним вторгненням Сашко захопився ідеєю стати далекобійником. І став би, якби не було того страшного 24-го лютого. Село відразу організувалося: чоловіки почали будувати блокпости, жінки – шити плитоноски.

«Дзвонить він каже: мам, мене визивають у військкомат», - пригадує жінка.

Там Сашку сказали збирати речі на війну. Лишити сина вдома тоді намагався його батько. Казав навіть: візьміть мене. Я, каже, піду. Хай син вдома залишиться.

Олександра Пархомчука розподілили в 72-гу бригаду імені Чорних Запорожців. Із серпня 22-го був на Донеччині, працював там за фахом – водієм гранатометного взводу роти мотопіхотного батальйону.

«Кажу: дзвони кожний день. Як не можеш, то хоч пиши, щоб я знала. І так вже 7-ма вечора до 9-ї то вже ми чекаємо дзвінка завжди. То вже: "Мам, всьо харашо, всьо добре, не переживай», - ділиться важкими спогадами мати загиблого воїна.

На Донеччині волинянин закохався. Через якийсь час приїхав у відпустку додому вже не сам – привіз наречену.

«Ми вже познакомилися з нею, були тут вони два тижні в нас. Хороша така дівчинка, така швиденька. Сподобалась мені», - додає жінка.

Перед Новим роком Ірина отримала з Донеччини посилку. То була оця ось коробка з радісною звісткою від дітей.

23 лютого цього року, під час двотижневої відпустки Сашка закохані одружилися. Весілля, каже Ірина, не гуляли. Лише біла сукня, вечеря і найрідніші люди.

«Я фотографії тільки забрала. як повідомили, що вже загинув», - зі сльозами на очах пригадує мама Героя.

«Це сталось майже через місяць. У переддень своєї загибелі Сашко, як завжди, подзвонив додому.

«Десь, мабуть, біля 8-ї подзвонив, що все добре, приїхав, не знаю, чи поїду ще на завдання, бо ще пока чекаємо. І все. Я собі спокійно вже лягла спати, даже нічого не підозрювала, не передчувала лиха», - зізнається Ірина Пархомчук, мама Героя.

Наступного вечора вона знову чекала дзвінка від сина. Утім подзвонив не він... – невістка.

«Нашого Саши вже нема. Я кажу: "як? Тож тільки вчора говорили". Прильот, авіаудар і всьо», - додає волинянка.

За декілька днів щойно одружені молодята приїхали на Батьківщину Сашка знову. Щоправда цього разу – він в домовині, а вона – вдовою. Вдовою, яка чекає донечку. Похоронили назавжди 25-річного Олександра Пархомчука на Алеї військових поховань у Ківерцях, де за чотири місяці до цього з'явилася могила його двоюрідного брата Михайла Боярчука. 21-річний волинянин загинув теж від авіаудару на фронті.

Нині дружина Сашка живе на Донеччині, їй народжувати - влітку. Якось Ірині наснився Сашко: стурбований він все шукав свою донечку. Як з'ясувалось згодом, його дружина дійсно вагітна дівчинкою.

«Хоч якась кровиночка останеться. Та й хотілося, щоб тут були поближче. Щоб можна було, як то кажуть, ростити, допомагати», - додає мама Героя.